КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД "ГІМНАЗІЯ ІМЕНІ ОЛЕНИ ЖУРЛИВОЇ КРОПИВНИЦЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ"

 





Історія гімназії

 
Далекий неспокійний 1907 рік... За переписом населення на території Новомиколаївської робочої слобідки проживало півтисячі дітей, не охоплених навчанням. В основному це діти робітників заводу імені братів Ельворті. Саме в цей період революційно налаштовані робітники складають листа до міської думи з проханням побудувати на території району школу. На той час діти не приймалися на навчання в школи, розташовані в інших районах міста. Під великим тиском революціонерів прохання було задоволено, і в 1914 році міське Миколаївське народне училище (перша назва школи) розпочало свою роботу. Вже в лютому за парти сіло близько 200 дітей.Плине час. Змінюється влада та політика правлячих кіл в галузі освіти. Декілька разів наша школа змінювала свою назву, відбиваючи, як в дзеркалі, кожен період історії свого народу.Так, з 1916-1924 рік - це Єлисаветградська єдина трудова семирічна школа №3 імені В.І.Леніна.З 1924 - Зінов'євська єдина трудова семирічна школа №3 імені В.І.Леніна.В цей період в ній навчаються 320 учнів, викладацький склад налічує всього 11 учителів. 95% з усіх учнів складають діти "металістів". У 1924 році всі предмети викладалися як українською в початкових класах, так і російською мовами в старших класах. В перші роки свого існування директорами школи призначалися люди більшовицького гарту.Найпершим з директорів був активний діяч революційного руху міста Єлисаветграда Григорій Журбицький. Саме за часи його директорства був закладений біля школи парк, який з року в рік доглядається учнями.З 1926 року проходить українізація школи. Всі вчителі, щоб оволодіти національною мовою, навчаються в гуртках українознавства. Крім цього, створюється багато гуртків і для дітей. Учнівський комітет, що стояв на чолі всіх шкільних і позашкільних справ, керував художньою самодіяльністю, спортивними секціями, майстернями. Кожного тижня зусиллями учнів готувався концерт, безкоштовно роздавались квитки, але вихованці, що порушували поведінку і мали незадовільні оцінки, на концерт не потрапляли. В 20-х роках учні виїздили з концертами в колгоспи, а селяни восени привозили до шкільної їдальні фрукти та овочі.Не можна не згадати і той факт, що у 1926 році завдяки учителю української мови і літератури Божору Федору Омеляновичу з'являється перша шкільна бібліотека, створені земельні учнівські ділянки, де вирощували різні овочі та квіти.Але настав неспокійний 1937 рік. Федора Омеляновича репресовано на 10 років таборів, і тільки після 1953 року він був повністю реабілітований, а в 1964 році взяв активну участь у святкуванні 50-ти річчя школи.В 1934 році наше місто змінює свою назву на Кірово. Семирічну школу №3 перейменовано на Кіровську середню школу №3 імені В.І.Леніна. Директором школи призначений Іван Павлович Лисенко.Хоча при школі працювало багато гуртків, велика увага приділялася саме військово-патріотичного вихованню.Трагічною сторінкою в історії школи були роки Великої Вітчизняної війни. Багато з наших випускників стали на захист Вітчизни. Сьогодні ми проявляємо повагу до ветеранів Великої Вітчизняної війни, влаштовуємо зустрічі, шануємо пам'ять загиблих. Пишаємося тим, що в нашій школі навчався герой Радянського союзу Крюченко Володимир Пилипович.Потерпіло від фашистів і саме приміщення навчального закладу. З перших днів окупації міста Кіровограда школа перетворюється в німецький шпиталь. Фашисти знищили архів школи, весь бібліотечний фонд. Дерева парку поруч зі школою повністю вирубані для опалення приміщення. Заняття було відмінено.В січні 1944 року звільнено Кіровоград. Саме з цього моменту наша школа використовується як радянський шпиталь. Навчання дітей відновилося тільки після закінчення війни. Оскільки школа потребувала капітального ремонту, уроки проводились в двох будиночках неподалік.Першим післявоєнним директором став учитель української мови і літератури Яків Іванович Козуля. Це був дуже тяжкий період: у кімнатах холодно, вікна забиті плитами, чорнило замерзало в чорнильницях, класи опалювались дровами, які вчителі заготовляли разом з учнями. Тільки через два роки у приміщенні школи пролунав шкільний дзвоник, що оповістив про її відродження.Особливими в нашій історії були такі звичайні і водночас особливі 50-ті роки. Хіба можна було уявити, що під прізвищем Котова в Кіровоградській школі №3 працює відома в літературному світі поетеса, талановита Олена Костівна Журлива.Гарна, мужня, напрочуд розумна, оптимістична - так описували її учні. Вона була поетесою, актрисою, жінкою надзвичайної краси і таланту, що надихала чоловічі серця на зворушливі рядки поезії, пристрасні й ліричні мелодії. В роки своєї юності, в роки творчого злету вона перебувала серед еліти, в бурхливому морі літературних імен, створювала власний поетичний доробок, навчаючись у визнаних художників слова. На пожовклих від часу фото ми бачимо її поруч з П.Тичиною, В.Сосюрою, О.Копиленком, О.Олесем, М.Вороним та іншими. Олена Журлива спілкувалася з ЛесеюУкраїнкою, М.Рильським, М.Лисенко, В.Базилевським, О.Гончаром, І.Драчем, М.Смоленчуком та багатьма іншими.Талановита поетеса, яка одна з перших вітала революцію, співала гімн Леніну, - була репресована на 10 років таборів. Цей біль пройшов через усе її життя. В нашій школі Олена Костівна працювала у 1951-1956 роках. Жила в будиночку на вулиці Фонтанній № 57, поблизу школи.Довгі роки свого життя прикута до ліжка, творила попри всі життєві складнощі. До її квітучої оселі постійно приходили поспілкуватися учні не тільки нашої школи , але й Новомиколаївського інтернату №1, літературознавці, поети міста і держави, вчителі і просто шанувальники поезії. До останніх днів вона начитувала вірші своїй сестрі Катерині Вишницькій, яка була її справжньою опорою і підтримкою до кінця. До кінця своїх днів, майже 40 років, її долею опікувались і допомагали П.Тичина та В.Сосюра. Як вчитель, вихователь, Олена Журлива відчувала потребу творити для дітей. Добре знаючи психологію дитини, вона намагалася в своїх творах бути їм добрим другом, порадником, старшим товаришем. Багато віршів поетеса присвятила школі й школярам, і, власне, написанні вони не лише з суто вчительської потреби в текстуальному матеріалі, а це своєрідна бесіда зі своїми учнями: вона і пізнавальна, і виховна, а іноді просто розважальна.Великого значення поетеса надавала материнському вихованню. Щоб виросла молода парость, потрібні ніжність, щирість, теплота і любов. Цю ласку і тепло віддає дитині стук материнського серця, це невідомий і таємничий зв'язок поколінь, енергетичне спілкування, без якого неможливо виростити Людину. Олена Журлива пролежала понад 16 років у тяжкому паралічі і померла 10 червня 1971 року. Весь цей час поряд була сестра Катерина Вишницька, яка вже на схилі свого життя написала щоденник, яким відкрила багато цікавих обставин із життя сестер — те, що лежало під покровом таємничості. Померла вона в 1980 році. Поховали за її настійливим проханням поряд з сестрою.За клопотанням педагогічного, учнівського колективів та громадськості мікрорайону до 100 - річчя з дня народження поетеси рішенням міськвиконкому школі в 1998 році присвоєно ім'я Олени Журливої.В 60-х роках в школі №3 склався творчий працелюбний колектив. З великою повагою колишні випускники згадують багатьох педагогів: учителів початкових класів Шведенко Віру Олександрівну, Пархоменко Раїсу Данилівну, Піскову Варвару Олександрівну, Рибку Віру Григорівну, Чернишову Олену Саввівну, вчителів української та російської мов Козулю Якова Івановича, Любович Олександру Ілларіонівну, Хачутарян Олену Грантівну, вчителів математики та фізики Кеслера Бенціона Борисовича, Красного Альфреда Михайловича, Крижанівську Марію Іллівну, вчителя хімії Приліпченко Тамару Михайлівну, фізкультури Шилову Людмилу Григорівну, вчителя музики Ніколаєнко Григорія Матвійовича, завуча і вчителя трудового навчання Душейко Констянтина Опанасовича, вчителя трудового навчання Полудня Володимира Кириловича та багатьох інших.Очолює педагогічний колектив в 60-х роках учасниця Великої Вітчизняної війни, хороший організатор, дуже добра, чуйна людина Яндович Поліна Ферапонтівна. "Поліна Ферапонтіена любила свою роботу, любила дітей - це було її життя. В її педагогічній практиці було багато спільного з ідеями видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського "(Із спогадів Я. А.Різницького) Визначним в історії школи і той маловідомий факт, що в ній побував сам Василь Олександрович Сухомлинський. Колишній завуч школи Яків Абрамович Різницький згадує: "Коли пізніше я вже працював в обласному інституті удосконалення учителів, у мене склалися добрі стосунки з Сухомлинським. Якось він був у мене в гостях а потім прогулювались по Новомиколаївці. Я запропонував Василю Олександровичу зайти в школу, де я колись працював. Він погодився. Зайшли, нікого вже не було, тільки на своєму посту знаходилась директор Поліна Ферапонтівна. Познайомив я двох педагогів, які свої серця віддали дітям, і з задоволенням спостерігав за їх щирою невимушеною бесідою"Окрасою школи, її духом, колоритом був учитель української мови і літератури Яків Іванович Козуля. Людина козацька з Полтавщини, чимось схожий на Івана Франка, зі співучою неповторною українською мовою, великого темпераменту, життєрадісності, ерудиції. Для багатьох учнів він був ідеалом учителя, друга, мужчини. За його ініціативою і в зв'язку із 100-річчям від дня народження великого українського письменника Івана Франка, в 1960 році школі було присвоєно ім'я великого митця. Колишній учень В.В.Постолатій згадує: "Він був справжнім українцем, мріяв про культуру та дещо розповідав про репресії. Він болісно переживав перейменування школи з імені Франка на ім'я Леніна."На високому рівні в школі поставлена в 60-х роках гурткова робота. В роботі гуртків не було формалізму, діти з задоволенням їх відвідували, разом з вчителями складали програми, готували досліди, шили костюми. Кожен гурток обов'язково щосуботи готував вечір. Особливо учні полюбляли гуртки художньої самодіяльності. Хоровим і вокальним гуртками незмінно керував Григорій Микитович Ніколаєнко . Російським літературним гуртком керував заслужений артист України Копилов Борис Сергійович. Численні туристичні походи організовувалися керівником краєзнавчого гуртка Яковом Івановичем Козулею. У 1970 році в зв'язку із 100-річчям з дня народження В.І.Леніна школа перейменована на Кіровоградську середню школу №3 імені В.І.Леніна.В 70-80-ті роки приміщення зазнає значних змін. Велику роботу проведено педагогічним колективом на чолі з такими директорами, як: Паровіна Ліна Іванівна (1973-1982), Мельник Людмила Іванівна (1982-1983), Саржевський Анатолій Васильович (1983-1985), Ніколаєнко Микола Микитович (1985), Іщенко Людмила Петрівна (1985-1991).Добудовані і обладнанні спортивний зал, фізичний, хімічний кабінети. Повністю замінена шиферна покрівля даху школи, система освітлення, замінені вікна і двері. Котельну школи підключено до потужної тепломережі заводу "Гідросила".Внаслідок русифікації шкіл міста, викладання навчальних дисциплін змінюється з української на російську мову. Це спричинило суттєве зменшення набору учнів до першого класу.Незважаючи на ці обставини, в школі діє самоуправління. Старшокласники налагодили роботу учнівської радіостанції, де було декілька магнітофонів та свій радіовузол. Своїми силами робили записи і крутили музику на вечорах. Крім того, існувала своя фотолабораторія, навіть кінокамера.Особливе значення мав і той факт, що найкраща кімната школи була відведена під створення музею імені В.І.Леніна. Це був один з найперших музеїв В.І.Леніна на Кіровоградщині. До наших часів збереглася книга облікукореспонденції шкільного музею Леніна. Велося листування з багатьма містами не тільки Радянського Союзу але й іншими країнами. Невдовзі він був визнаний кращим шкільним музеєм імені В.І.Леніна в республіці.У 1991 році директором школи призначається Піценко Поліна Омелянівна. З приходом енергійного і досвідченого керівника відбулося значне покращення в роботі школи. Саме за її ініціативою проводиться велика організаційна робота по створенню Музею школи. Переобладнано кабінет фізики, актовий зал, створений комп'ютерний клас.
 
Автор тексту - вчитель історії та правознавства Новік С.Б.